Літературне краєзнавство

БОМБА

(есе новела)

Чиста, ніжна і прозора голубінь весняного неба, того далекого й тривожного дня – незабутня. Раптом дев’ять сірих чорно хрестатих силуетів спотворила небесну блакить, нахабно розпанахали небо брудними шлейфами диму, а тишу задушили разючим u  гуркотом  моторів. Я стою посеред  двору тринадцятирічним хлопчиною й безпорадно дивлюся догори. Бомба! Я бачу її у вигляді темної краплини, яка щойно відокремилась від літака і, набираючи швидкість, стає невидимою для очей, але все більш відчутною кожною нервовою клітиною.  На мене падає бомба! Інтенсивно працює думка. Вступає в дію механізм інстинкту самозбереження. Біжу до хати. «Ні! Завалить» - промайнуло в голові. І, не знаходячи ніде притулку, метушуся по замкнутому колу з нагнутою головою, боюся випростатись. А бомба, розрізаючи повітря й неймовірно завиваючи, невидимо летить униз.  Падаю ниць і ховаю обличчя у тендітну квітневу траву ,* немовби шукаючи в ній порятунку. Схоплююсь умить і мчу під грушу – і знову опиняюсь посеред подвір’я. Якою вічністю здаються мені оті секунди чекання чогось незбагненного, жахливого, неминучого. Куди поділись люди? Нікого навколо нема. Я один на світі, я – і бомба, яка невмолимо наближається до мене металевим згустком людської жорстокості: грізна, холодна, смертоносна, підвладна лише інерції й земному тяжінню. Мені хочеться кричати, у роті сухо. Ноги більше не тримають мене. І, знесилений, я падаю горілиць на зеленавий килим мого подвір’я…… Я бачу небо – голубе й прозоре. Думаю, то сон був чи насправді? Підводжу голову – в руїнах моя хата.

*На Волині переважно саме такі просторі подвір’я, покриті травою. Лише стежки: до будинку, хліва і клуні.

 Олесь Матвійчук – педагог,  літератор, композитор